"Криза постмодернізму" чи страх?
Зараз часто доводиться чути про так звану «кризу постмодернізму». Мовляв, він вже вичерпав себе, був лише перехідною фазою історії культури і таке інше. Важко не погодитись з цим щодо впливів постмодернізму на мистецтво, яке останнім часом викликає відверту нудьгу. Проте ми маємо справу також з виявами цього явища в гуманітарних науках і суспільно-політичному житті. Тут постає питання, наскільки ці сфери впливу постмодерністських течій ми можемо розглядати окремо одна від одної. Спробуємо розібратися в цьому.
Традиційне неприйняття постмодернізму в науці пов’язане з релятивізмом і навіть «агностицизмом», який він проголошує. Спротив цим впливам в різних сферах наукового знання проходив з різною інтенсивністю. Мабуть, найменше перешкод для постмодернізму виникло в філологічних дисциплінах. Далеко складнішою є проблема такої науки як історія. Вплив постмодернізму на неї передовсім пов’язаний з питанням так званого «лінгвістичного повороту». Ця проблема ставить під сумнів здатність людської мови адекватно відображати історичну реальність. Інформація про історичну подію чи явище проходить два рівня перекодування (і цим самим спотворення): по-перше, вона закодовується автором історичного джерела, який записує її за допомогою властивих даному часові мовленнєвих тропів. На їх витворення діє широке коло дискурсивних впливів, таких як обставини створення, світогляд автора (найбільше у випадку наративних джерел), пануючі дискурсивні схеми і таке інше. Друге перекодування майже на цих же принципах здійснює сам історик, що працює з джерелом. На більш глибокому рівні ця проблема відображається в твердженні де Сосюра про те, що відношення означника до означуваного є довільним. Цей постулат був ще більше поглиблений в постструктуралізмі. Тому важко не погодитись зі словами Хорхе Луї Борхеса: «Історія є, мабуть, лише історія метафор». Беспосередніє зіткнення постмодернізму з історичною наукою почалось з виходу книги американського історика Гейдена Вайта «Метаісторія» (1979 р.). В своїй роботі автор прирівнює історичну працю до літературного твору. Неприйняття цих ідей «традиційними» істориками, у яких «захитався грунт під ногами», цілком зрозуміле. Проте нас цікавить інший аспект критики, спрямованої проти твору Вайта. Цілком зрозуміло, що постмодерністський підхід до історії ставить під сумнів наратив «Голокосту». У відповідь Вайт намагався заперечити таку властивість свого підходу, видвинувши теорію «серединного голосу», який не заперечує самі історичні факти. Проте, чи не суперечить це власним постулатам концепції Вайта?
Одже проблема релятивізму когнітивного тісно пов’язана з проблемою релятивізму морально-етичного, який завжди має суспільно-політичний контекст. Іншими словами, постмодернізм проголошує, що всі дискурси однаково «хороші». Як же виникає ця ситуація? Нам необхідно звернутись до історії марксизму, точніше до історії марксистської схеми «базис – надбудова». В певний момент виникло питання, якщо свідомість визначається економічним базисом, то чому робітники не усвідомлюють свого пригнобленого становища? Відповідь знайшли в теорії «гегемонії», автором якої став італійський комуніст Антоніо Грамші. За цією концепцією, «кляті експлуататори» утвердили «гегемонію» своєї моделі світу, яка підміняє собою «реальність». Тому пригноблені мають розпочати боротьбу за утвердження «гегемонії» своєї істинної ідеології. На цій теорії великою мірою базується критичний метод, запроваджений «Франкфуртською школою» (вчені, що групувались навколо Франкфуртського інституту соціальних дослідженнь – Теодор Адорно, Макс Горкгаймер та інші). Слід сказати, що сааме ця школа виробила вектори суспільно-політичного спрямування постмодерністської критики.
Проте постає питання, чи ця «гегемонія» ідеології «пригноблених» не буде таким же конструюванням картини світу як і «гегемонія» будь-якої іншої ідеології. На цих позиціях постає таке явище як постмарксизм. Яскравим його представником можна вважати Жана Бодріяра, який охарактеризував сьогоднішній «лівий» рух як один з численних «симулякрів» сучасного світу. То ж, історія є насправді не боротьбою класів, а боротьбою світоглядів. Цікаво, що концепція «гегемонії» Грамші була використана «новими правими» як один з вихідних пунктів для боротьби за утвердження «гегемонії» власної ідеології. Іронія в тому, що сам Грамші був закатований фашистами. Проте, як виявляється, правий рух не лише «позичає» ворожі концепції в своїх цілях. Справа в тому, що все відбулося якраз навпаки… Тут ми підходимо до наступного аспекту «кризи постмодернізму».
В 1987 році світ побачила книга Віктора Фаріа «Гайдеґґер і нацизм». Про належність цього філософа до нацистської партії було відомо давно, йому навіть певний час було заборонено викладати. Фаріа помічає інше – сама філософія Гайдеґґера могла бути варіантом нацизму. Врешті, це постулює сам Гайдеґґер в своїй скандально відомій ректорській промові 1934 року. Філософія Гайдеґґера пережила справжнє «нове народження» в течіях постмодернізму. Окрім цього постмодернізм продовжує традиції Ніцше, а про те в якій формі його ідеї втілилися в реальності ХХ століття говорити, я гадаю, не треба. Також майже одночасно стає відомо про перші публікації одного зосновоположників методу «деконструкції» Поля де Мана в коллабораціоністській прессі Бельгії, де він називав євреїв неспроможними до справжньої літератури. Також почали згадувати ранні ультранаціоналістичні політичні погляди Бланшо. Цікаві курйози на цю тему відбуваються і в самих сучасних постмодерністських течіях. Так, у відповідь на заяву Теодора Адорно про те, що «поезія після Освенциму є неможливою», постмодерністська поетика обрала точкою своєї опори концепції Езри Павнда, який оспівував фашизм. Інший приклад – постмодерністський напрямок в теорії права, який базується на теорії «ситуаційного права» Карла Шмітта… одного з головних теоретиків права Третього Райху. Тому не дивною виглядає критика постмодернізму з боку «традиційних» модерністів, таких як Юрґен Габермас, який вважає себе продовжувачем антифашистських традицій «Франкфуртської школи». Основа цієї критики повністю відображена в самій лише назві монографії Річарда Воліна «Спокуса Нерозумом: Інтелектуальний романс з фашизмом від Ніцше до постмодернізму» (Wolin R. The Seduction of Unreason: The Intellectual Romance with Fascism from Nietzsche to Post-Modernism. Princeton, 2004.). На це віддані «лівим» і ліберальним ідеям постмодерністи заявляють, що фашизм був насправді фінальною стадією «проекту Просвітництва». Чи так це? Спробуємо подивитись детальніше.
Протиставлення між модернізмом і постмодернізмом дивним чином відбувається на лінії суперечки про «універсалії», яка розпочалась ще в Середні Віки, суперечки між «універсалізмом» і «номіналізмом». Постмодерністський релятивізм продовжує лінію «номіналізму». Виникнення фашизму історики теж пов’язують з так званим «номіналістичним поворотом», який ставс на зламі ХІХ і ХХ століть (хоча прив’язувати сутність фашизму до його ролі в суперечці про «універсалії» не можна). Одже зрозумілим є також прийняття «антиуніверсалістських» позицій сучасними «новими правими». В основу своєї ідеології вони кладуть «екзистенціалізм», «антиесенціалізм», «номіналізм». Принциповим є також спротив «правої ідеї» різним формам «детермінізму». В особливості це стосується таких «детерміністських» течій як марксизм і Фройдівський психоаналіз, які за допомогою вузького спектру своїх догматів намагаються пояснити все на світі і тому є виключно тоталітарними дискурсами.
Підсумовуючи все вище сказане, я гадаю слід замислитись над тим, чим же є насправді «криза постмодернізму». Бажанням захистити саму спроможність людського пізнання? Чи, може прагненням системи захистити свої владні наративи? Страхами перед тим, що постмодернізм може стати… чимось іншим?
Традиційне неприйняття постмодернізму в науці пов’язане з релятивізмом і навіть «агностицизмом», який він проголошує. Спротив цим впливам в різних сферах наукового знання проходив з різною інтенсивністю. Мабуть, найменше перешкод для постмодернізму виникло в філологічних дисциплінах. Далеко складнішою є проблема такої науки як історія. Вплив постмодернізму на неї передовсім пов’язаний з питанням так званого «лінгвістичного повороту». Ця проблема ставить під сумнів здатність людської мови адекватно відображати історичну реальність. Інформація про історичну подію чи явище проходить два рівня перекодування (і цим самим спотворення): по-перше, вона закодовується автором історичного джерела, який записує її за допомогою властивих даному часові мовленнєвих тропів. На їх витворення діє широке коло дискурсивних впливів, таких як обставини створення, світогляд автора (найбільше у випадку наративних джерел), пануючі дискурсивні схеми і таке інше. Друге перекодування майже на цих же принципах здійснює сам історик, що працює з джерелом. На більш глибокому рівні ця проблема відображається в твердженні де Сосюра про те, що відношення означника до означуваного є довільним. Цей постулат був ще більше поглиблений в постструктуралізмі. Тому важко не погодитись зі словами Хорхе Луї Борхеса: «Історія є, мабуть, лише історія метафор». Беспосередніє зіткнення постмодернізму з історичною наукою почалось з виходу книги американського історика Гейдена Вайта «Метаісторія» (1979 р.). В своїй роботі автор прирівнює історичну працю до літературного твору. Неприйняття цих ідей «традиційними» істориками, у яких «захитався грунт під ногами», цілком зрозуміле. Проте нас цікавить інший аспект критики, спрямованої проти твору Вайта. Цілком зрозуміло, що постмодерністський підхід до історії ставить під сумнів наратив «Голокосту». У відповідь Вайт намагався заперечити таку властивість свого підходу, видвинувши теорію «серединного голосу», який не заперечує самі історичні факти. Проте, чи не суперечить це власним постулатам концепції Вайта?
Одже проблема релятивізму когнітивного тісно пов’язана з проблемою релятивізму морально-етичного, який завжди має суспільно-політичний контекст. Іншими словами, постмодернізм проголошує, що всі дискурси однаково «хороші». Як же виникає ця ситуація? Нам необхідно звернутись до історії марксизму, точніше до історії марксистської схеми «базис – надбудова». В певний момент виникло питання, якщо свідомість визначається економічним базисом, то чому робітники не усвідомлюють свого пригнобленого становища? Відповідь знайшли в теорії «гегемонії», автором якої став італійський комуніст Антоніо Грамші. За цією концепцією, «кляті експлуататори» утвердили «гегемонію» своєї моделі світу, яка підміняє собою «реальність». Тому пригноблені мають розпочати боротьбу за утвердження «гегемонії» своєї істинної ідеології. На цій теорії великою мірою базується критичний метод, запроваджений «Франкфуртською школою» (вчені, що групувались навколо Франкфуртського інституту соціальних дослідженнь – Теодор Адорно, Макс Горкгаймер та інші). Слід сказати, що сааме ця школа виробила вектори суспільно-політичного спрямування постмодерністської критики.
Проте постає питання, чи ця «гегемонія» ідеології «пригноблених» не буде таким же конструюванням картини світу як і «гегемонія» будь-якої іншої ідеології. На цих позиціях постає таке явище як постмарксизм. Яскравим його представником можна вважати Жана Бодріяра, який охарактеризував сьогоднішній «лівий» рух як один з численних «симулякрів» сучасного світу. То ж, історія є насправді не боротьбою класів, а боротьбою світоглядів. Цікаво, що концепція «гегемонії» Грамші була використана «новими правими» як один з вихідних пунктів для боротьби за утвердження «гегемонії» власної ідеології. Іронія в тому, що сам Грамші був закатований фашистами. Проте, як виявляється, правий рух не лише «позичає» ворожі концепції в своїх цілях. Справа в тому, що все відбулося якраз навпаки… Тут ми підходимо до наступного аспекту «кризи постмодернізму».
В 1987 році світ побачила книга Віктора Фаріа «Гайдеґґер і нацизм». Про належність цього філософа до нацистської партії було відомо давно, йому навіть певний час було заборонено викладати. Фаріа помічає інше – сама філософія Гайдеґґера могла бути варіантом нацизму. Врешті, це постулює сам Гайдеґґер в своїй скандально відомій ректорській промові 1934 року. Філософія Гайдеґґера пережила справжнє «нове народження» в течіях постмодернізму. Окрім цього постмодернізм продовжує традиції Ніцше, а про те в якій формі його ідеї втілилися в реальності ХХ століття говорити, я гадаю, не треба. Також майже одночасно стає відомо про перші публікації одного зосновоположників методу «деконструкції» Поля де Мана в коллабораціоністській прессі Бельгії, де він називав євреїв неспроможними до справжньої літератури. Також почали згадувати ранні ультранаціоналістичні політичні погляди Бланшо. Цікаві курйози на цю тему відбуваються і в самих сучасних постмодерністських течіях. Так, у відповідь на заяву Теодора Адорно про те, що «поезія після Освенциму є неможливою», постмодерністська поетика обрала точкою своєї опори концепції Езри Павнда, який оспівував фашизм. Інший приклад – постмодерністський напрямок в теорії права, який базується на теорії «ситуаційного права» Карла Шмітта… одного з головних теоретиків права Третього Райху. Тому не дивною виглядає критика постмодернізму з боку «традиційних» модерністів, таких як Юрґен Габермас, який вважає себе продовжувачем антифашистських традицій «Франкфуртської школи». Основа цієї критики повністю відображена в самій лише назві монографії Річарда Воліна «Спокуса Нерозумом: Інтелектуальний романс з фашизмом від Ніцше до постмодернізму» (Wolin R. The Seduction of Unreason: The Intellectual Romance with Fascism from Nietzsche to Post-Modernism. Princeton, 2004.). На це віддані «лівим» і ліберальним ідеям постмодерністи заявляють, що фашизм був насправді фінальною стадією «проекту Просвітництва». Чи так це? Спробуємо подивитись детальніше.
Протиставлення між модернізмом і постмодернізмом дивним чином відбувається на лінії суперечки про «універсалії», яка розпочалась ще в Середні Віки, суперечки між «універсалізмом» і «номіналізмом». Постмодерністський релятивізм продовжує лінію «номіналізму». Виникнення фашизму історики теж пов’язують з так званим «номіналістичним поворотом», який ставс на зламі ХІХ і ХХ століть (хоча прив’язувати сутність фашизму до його ролі в суперечці про «універсалії» не можна). Одже зрозумілим є також прийняття «антиуніверсалістських» позицій сучасними «новими правими». В основу своєї ідеології вони кладуть «екзистенціалізм», «антиесенціалізм», «номіналізм». Принциповим є також спротив «правої ідеї» різним формам «детермінізму». В особливості це стосується таких «детерміністських» течій як марксизм і Фройдівський психоаналіз, які за допомогою вузького спектру своїх догматів намагаються пояснити все на світі і тому є виключно тоталітарними дискурсами.
Підсумовуючи все вище сказане, я гадаю слід замислитись над тим, чим же є насправді «криза постмодернізму». Бажанням захистити саму спроможність людського пізнання? Чи, може прагненням системи захистити свої владні наративи? Страхами перед тим, що постмодернізм може стати… чимось іншим?
1 коментар