Дуже добре, що ви зацікавились даною темою. Можу порадити почитати монографію Філіпа Ар'єса «Людина перед обличчям смерті» — перше фундаментальне дослідження історії уявлень про смерть. Є також робота Мішеля Вовеля «Смерть і Захід», який виступив з критикою підходів Ар'єса з марксистських позицій. Проте, вона здається не перекладена. Власне, я не зміг знайти навіть англійський переклад даної книги.
Децентрований суб'єкт побудований навколо довільної гри значень, що є звичним для особи постмодерного суспільства. Для суб'єкта традиційного суспільства характерна чітка ієрархія значень з чітко вираженим центром. Їм можлива якась альтернатива? Чітко виражена ієрархія довільної гри значень:)
Так, з тим, що людський світ неможливий без знакових систем я погоджуюся. Я скоріше маю на увазі їх функціонування, а саме питання «центру». Чи можливий третій варіант крім знаходження «центру» суб'єкта серед елементів знакової системи і суб'єкта децентрації?
Просто чудовий аналіз! Дуже влучно підмічена ситуація з розумінням концептів «революційності» серед сучасних українських правих. Хоча вона була наявна ще в часи формування ОУН і там можна простежити різницю між розумінням концепту націоналістичної революції як насамперед революції в царині духу, що особливо було характерно для плеяди донцовського «Вісника», та більш прагматичним соціальним розумінням революції, яке особливо була опрацьована пізніше лівим крилом ОУН-р вже після розколу. Зараз же в українському націоналістичному русі ми бачимо виражений крін вліво окремих його відламів. Воно й не дивно. Як зазначила в своїй роботі Олена, для всіх міжвоєнних європейських подібних рухів була характерною наявність одразу егалітаристського та елітаристського відламів, відносини між якими часто були дуже суперечливими (найяскравіший приклад — «Ніч довгих ножів» у Німеччині). Після Другої свіової війни вони продовжили своє існування в тих чи інших формах поперемінно набуваючи популярності. Але це вже тема окремого дослідження:)
P.S.У мене самого є наробки щодо концепту «революційності» в ідеології українського націоналізму як вузлового елементу, перебуваючого одразу у двох знакових системах.
На мою особисту думку, не обов'язково закінчиться сказаним «Б». Можна продовжити скандинавською руною «raido», або якимось китайським ієрогліфом, або ще чимось. Все залежить від вибору системи координат (ось тут як раз і свобода, ось тут і як раз щось подібне до суб'єкта). Я переконаний, що все ще можна змінити, як то кажуть :)
Так а шо за звір тоді «постмодернізм». В соєму невеличкому есе я наголошував, що маю на увазі його підвалини, а не відому «загальносвітову гидоту». Насправді апології якогось «релятивізму» до абсурду у названих мною філософів не знайти. Як не знайти й у інших, до яких прикладено ярлик основоположників постмодернізму (відносність якого вони як продовжувачи ТРАДИЦІЙ попередників прекрасно розуміють). Тому, на мою думку, т. з. криза постмодерну є насправді продовженням кризи буржуазного суспільства. Тим самим я скоріше є прихильнком Юлії Починок, адже мистецтво має оцінюватись як власне мистецтво безвідносео до ярликів які о нього застосовуються. Як на мене «дегенеративне мистецтво» як феномен є породженням буржуазної культури і «постмодернізм» тут ні до чого, воно існувало задовго до нього.
Перепрошую, як ідеї Гайдеггера корелюють з принципом Центру? Центру як Відсутності (в тому числі самої можливості центру), в чому проявляється негативна меафізика Гайдеггера? Тоді від якої ідеї відмовляється постмодернізм?
Ну… Суб'єкт, в його розумінні класичною філософією (від часів Платона), ставить під сумнів ще Гайдеггер. «Постмодерністи» такі як Фуко чи Деррида в цьом питанні є насамперед його послідовниками.
Перепрошую, мабуть саме архетипи тут якраз ні до чого. Мистецтво, як слушно зауважив в одному зі своїх постів Святослав, як раз і полягає у виході за межі даної нам ілюзії присутності «реальності». За Бодрійаром, відмінність справжньої поезії полягає в деструкції «смислу». Тому обговорення цих справді прекрасних поетичних рядків не можна зводити до визначення структури того чи іншого архетипу. Сутність поезії іманентно присутня в ній самій. Вона проявляється у грі цими архетипами як знаковими елеменами поетичної системи. Те, що тут виникло обгововорення одного з них це прекрасно, навіть більше — це є індикатором справді якісної поезії.
Панове, не слід забувати про такий універсальний феномен як відкритість тексту! А надто це стосується поезії. При цьому текст має за основу глибинні архетипи, що сприймаються швидше інтуїтивно. Тут не може бути однозначних інтерпретацій.
З іншого боку, якщо «віртуальні» стосунки є звичайним доповненням до відносин в реальній дійсності це значно розширює можливості спілкування між людьми, в прямому сенсі збільшує його кількість. Заперечити це я думаю буде важко. Тому, на мій погляд, не слід розглядати розвиток соціальних мереж в таких темних тонах.
Головною помилкою фемінізму, як на мене, є не розуміння ним того факту, що пригноблене становище жінки, проти якого вони протестують, є породженням саме буржуазного суспільства. На цьому фоні дивним виглядають їхні тези про віковічне гноблення жінок. Зокрема це стосується ідеалізації матріархату. Але ж в давніх матріархальних суспільствах людина не виділяла себе зі світу природи і все її існування було підпорядковане міфології. Жінка була насамперед проекцією Великої Богині. Вона не була людиною в повному розумінні цього слова, а скоріше функцією міфу — функцією народження і оновлення життя в рамках міфологічної парадигми циклічності. Так представник фемінізму в археології Марія Гімбутас ідеалізує матріархальне суспільство т. з. «Старої Європи» (доіндоєвропейські археологічні культури неоліту-енеоліту Центральної та Східної Європи — Трипілля-Кукутені, Вінча тощо). Вона його характеризує як миролюбиве землеробське суспільство яке базувалось на повагі до жінки, толерантності до гомосексуалізму (Євросоюз одним словом :)). Все закінчується жорстоким вторгненням індоєвропейців (всякі наші ямники п'яні небриті:)), патріархальне суспільство яких базувалося на культі війни та насильства. Але, на мій погляд, саме індоєвропейці винаходять якісно новий тип світогляду, в рамках якого з'являється саме поняття людської індивідуальності. І цей світогляд був спільним як для жінок так і для чоловіків. Жінка вперше стає людиною в повному розумінні цього слова, і її роль вже не обмежується дітонародженням, підтримкою домашнього вогнища і таке інша, вона може стати боєвою подругою, всевладною королевою, білокурою бестією в кінці кінців. :)
Я чесно кажучи просто вражений, що думки такого штибу присутні у апостола Павла! Я нажаль не є знавцем Святого Письма, скоріше навпаки, але мене все ж таки проймають певні сумніви. З одного то боку, я все ж погоджуюсь з Еволою і Еліаде в тому, що до царини філософії наврядчи можна застосовувати поняття «прогресу» (та, як на мене, до більшості інших сфер теж), і нові ідеї в більшості своїй є сформульованими ще в рамках традиційного суспільства. Але все ж… Чи не вбачаємо ми в даному випадку в тому що сказав Павло, те що хочемо сказати ми?
Цікаво. Я пам'ятаю цей пам'ятник і цю свастику. І я їх бачив два роки тому, і свастика була там доволі довго, і її ніхто не стирав. Це що? Її тільки помітили?:)
Що саме обговорювати? Стосунки між статями? Можна і потрібно. Але власне саме ці стосунки. Спробувати поглянути на них безпосередньо, а не крізь призму численних симулякрів, таких як підсвідомість, приховані бажання, сексуальні відхилення тощо.
Цікаво, дані автори говорячи про співставлення ідеології ОУН з фашизмом роблять якісь посилання на історіографію проблеми визначення фашизму, на дискусію щодо питання існування фашизму як родового поняття і його критерії? Чи вони вже апріорі знають, що таке «фашизм» і що про нього теба говорити? Судячи з усього, мені здається, що скоріше друге. Розгляд ідеології українського націоналізму у системі координат суспільних ідей даного періоду вкрай необхідний, адже дана ідеологія це зовсім не відокремлене від інших явище. Але це має бути справді наукове дослідження, яке має розібратися з тим, що саме являє собою ця система координат.
Дуже раджу вам почитати "Історію сексуальності" Мішеля Фуко, а особливо том І — «Воля до істини: по той бік знання, влади і сексуальності». Розглядаючи в історичній ретроспективі зміни комплексів уявлень людини про власне тіло, Фуко приходить до висновку, що т. з. «сексуальність» є ніщо інше як уявний конструкт модерного часу, тісно пов'язаний з утвердженням основ буржуазного суспільства. Вона діє як своєрідний диспозитив здійнення влади в сучасному світі, влади не репресивної, а навпаки влади іманентної, силових ліній влади як знання і структури значень, що конституюють уявлення про наше тіло. Фуко вказує, що було б помилкою говорити про пригнічення владою сексуальності (як це роблять фрейдисти, які діють тим самим в тому ж диспозитиві, що і влада), навпаки самою своєю класифікаторською спрямованістю scientia sexualis (система наукових знань про відносини між статями) займається тим, що множить дискурси про секс в геометричній прогресії. Так те що раніше не мало ніякого сенсу, втілене в дискурсивній формі, стає реальністю. Так наше суспільство і створює «культуру збочень». Для прикладу, якби десь колись у вікторіанській Англії якісь поважні джентельмени в наукових колах новонародженої психіатрії видали б фундаментальну монографію про «страшне збочення зоонекропедофілії, і як з ним боротися», то зараз би по вулицям бігала купа зоонекропедофілів, що б вимагала рівноправності :))Уявіть собі «зоонекропедофіл-паради»! :))
P.S.У мене самого є наробки щодо концепту «революційності» в ідеології українського націоналізму як вузлового елементу, перебуваючого одразу у двох знакових системах.